Вона пила мене до дна,

а я нічого не робила,

пила потроху я вина,

вина мене потроху їла.

Вона взяла у мене все

і розкидала по могилах,

що вітер потім рознесе,

як кров застигне моя жилах.

Вони прийшли й пішли,

а що вони по собі залишили:

позабирали що знайшли,

і розстріляли що лишили.

Вона прийшла до неї в дім,

та хай забрала би багатство,

нехай зробила би що всім,

а не прислала чорне братство.

(Вони залізли в душу їй,

хоч виривалась і просила

та вони пхали кожне свій,

а ти дивилась й тихо вила.)

Мовчать роки її тепер,

мовчить сама, сидить не плаче,

добра запас навік відмер,

вона себе вже не пробачить.

Не тре коритись їй за те,

що зупинити їх не в силах,

це дико страшно, та зате

вона у пеклі вже пожила.

Не треба думати, за що

вони отак її розбили,

вони не люди, то - ніщо,

їх на забій всіх народили.

Мовчати хоче - хай мовчить,

скажи їй, що за неї плачуть,

душа її у нас болить,

вона то все колись побачить.

Тікати хоче - хай втече

й почне все заново подалі,

знайде вона своє плече

і стихнуть трохи ці печалі.

Скажи їй просто: хай живе,

хай віддає нам все по слову,

розділить з нами - заживе,

хоч не назавжди та частково.

Вона пила мене до дна

а я її не відпускала,

мої страхи - її вина,

вона прийшла, а ми ж не звали.