ще вчора в мене було все:

багато друзів і родина, 

сміливі плани на майбутнє…

та вже сьогодні навскоси

мої щасливі сірі будні -

то все закреслено війною.

не знала я, що під конвоєм

прийдеться все те залишати.

мабуть, назавжди… 

не знаю й досі,

де взяти сльози, 

оплакати то все і попрощатись:

з тим домом, де не можна залишатись,

з світанками, які я більше не побачу…

ще прийде завтра, знаю, та неначе

сьогодні день назавжди затягнувся.

Ще вчора смерть не була кращим другом,

ще вчора небо було нам байдуже,

та ми не знали, що земля вже тужить

за всім, що має впасти, щоб забрати

все те собі й через роки віддати

нам жовті квіти на полях

під синім небом, щоб здаля

всім було видно хто ми.

щоб кожен гість боявся втоми,

бо доведеться зупинитись

або ще гірше - залишитись

назавжди тут:

в цім мирнім краю,

який колись

вся наша зграя 

відгризла в ворога зубами,

де навіть душі тих проклятих

бояться уночі гуляти.

Ніхто вже жодної умови

нам не поставить в нашім домі!