Так хочеться щось гарне написати,

але не йдуть слова, лиш плаче рима.

Так хочеться від серця відірвати

той сум і гіркоту, хай плине

подалі все найгірше від душі

моєї рідної країни.

Так важко думати про болісні години,

швидкої смерті хочеш тим,

хто у капкані досвіду полону,

втрачає особливості людини…

Немає слів, щоб описати безнадію,

ти лиш бажаєш, щоб були патрони

для нього та для його побратима.

Як тільки стали не збуватись мрії

та шум новин гасив надії,

аж потім раптом стало тихо:

Кавказ приніс нам своє лихо.

То добре, що той шок ми розділили

бо витримати все те треба сили,

а так, народи щиро співчували

і трохи духу нам віддали.

Хотіла б написати про кохання,

якби ж прийшло замість прощань,

хоч раз зійшло із нашим сонцем

та розтопило лід мовчань.

Я хочу написати про природу,

що квітла та на небо не зважала,

що посилала штормову погоду,

щоб хижа пташка не злітала.

Але все звелось до одного слова,

яке з підручників лиш знали,

хоча вона і не раптова,

ми все найкраще їй віддали.

Тому й так жаль,

тому й ми встали.