На згортку описані дні,

які неможливо забути,

просякнуті нею.

отрута.

Яскрава, розумна, жива,

окраса життя, та почути 

її не схотів.

Він брав собі все,

шепотів їй нечесні слова,

було все одно, що їй чутно,

а чулося їй, що вдова - 

її доля тепер, 

бо отрута

тих слів як вода - 

невидима, тиха, 

журчання не зможеш збагнути,

та знаєш - отрута.

Він думав, такі як вона

не зможуть його залишити,

мовчання і згода

на все, лиш би жити

з ним поруч і в побут всі мрії

зашити.

Він брав собі все, та любити

не хтів. 

Він думав, захоче прожити

вона у тінях його днів,

пробачить всі зради і гнів.

та хто він такий,

щоб збагнути

ті жарти тонкі про отруту,

про досвід гіркий.

та хто він такий?

Він думав, що випʼє до дна,

та краплі по стінках стікають,

а погляд невпинно шукає

її силует.

До імені рими, неначе поет,

її підбирає.

що це вже кінець він не знає

й не зможе напевно збагнути, 

бо сльози її - то отрута.

Загаснуть зірки,

наївні бажання почути

той голос, мов щебіт,

відчути знов дотик руки,

піймати ту ніжність в очах…

Їй більш не хотілось там бути, 

бо кожна хвилина - отрута.

Її він не випʼє до дна,

її він не зможе відчути,

тепер вона в себе одна.

Світає вже ранок

і вітер птахів розганяє,

не скаже вона наостанок

як щиро кохає.

Від серця уламок

колись заживе, вона знає.

Пекельне буття,

час пливе

і сповнений віри в життя він 

шепоче імʼя

і не знає, що з іменем тим і вмирає.

Вона плаче й питає як жити -

в сльозах вона щира,

бо тепер щоб зцілитись

їй треба роки.

Чи засяють ще знову

для неї зірки..

Та інакше ніяк,

бо отруєна кожна година,

не хотів відпустити і забути,

хоч була не єдина.

Хтось мав з них 

прийняти отруту.