Нехай вже небо задощить,

а то все вітер віє, віє,

як кожна хмара посивіє,

як сонце жовтим заблищить,

нехай вже воду ту налиє.

Збиралося то довго-довго:

нас готували до дощу,

казали нам - поїдьте далі,

та я лиш ковдру намощу

від першої стіни подалі

і буду слухати чи вщух

той град і грім отой невдалий.

(Нехай вже грім той загримить

і блискавка на землю вдарить,

бо небо вже так сильно парить,

що жодна птаха не летить.)

Не відвести, на жаль цей грім,

Не відвести, на жаль, ці хмари,

Нехай горить наш рідний дім,

який так важко будували.

Нехай горить, нехай заллє

руїни зливою тривоги,

нехай той грім ще б’є і б’є,

а ми зберемось без підмоги,

що має кожен принесе,

про мир попросить тихо бога,

візьме меча і за пологи,

за чорні води, за остроги

провадить ворога й з облоги

рідний дім спасе. 

Отак той дощ нам все відмиє,

веселкою всміхнеться небо,

вітри на північ прах завіють

й почнемо жити так як треба.

Закінчиться колись гроза,

повернешся колись додому,

і вже не сльози, а роса

покриє поле біля дому.

І хоч це радісний момент,

ти плакати лиш зможеш щиро,

нехай ці стіни збиті вщент,

та кожен пагорб тут - могила,

свобода, а не постамент

означить нашу спільну силу.