Журба за плечі обійма

і погляд опустився.

Прийшла в життя її зима,

немов кошмар явився.

Думки летять її туди,

де тихо ходять тіні

і від замерзлої води

проступить білий іній.

Ряди квіток цвітуть завжди

у жовто-синій гамі,

прийдеш помовчати сюди,

під цими прапорами.

Кажи що хочеш і дивись

в ці очі крізь світлину,

за спокій тихо помолись,

надійся на спочинок.

Ще прийдеш потім, принесеш

солодкого й смачного.

Як прийняти, що це вже все

і не вернеш нічого?

Як серцю далі битись, як?

скажіть їй хтось як жити.

Чи зможе хтось її ще так, 

так сильно полюбити?

Чи засміється ще вона

від радості єднання?

Байдужий погляд, бо одна 

в тяжких переживаннях.

Не скаже більше він, на жаль,

своїх невдалих жартів,

схилила голову печаль - 

вона тепер на варті.

Ряди за обрій прапорів, 

що майорять від туги,

розкажуть істину без слів

про болі, про наруги.

Пустують ями ще, на жаль,

чекають побратимів,

яких віддати мають нам -

ми віримо - живими.

Слова типові на стрічках

вона читає тихо,

побачити б в отих словах

для цього болю вихід.

Сказала б ще раз про любов

і як його чекала,

та думка холодила кров:

вона цю долю знала.

Ще поговориш ти, та він

вже більше не озветься,

востаннє зробиш ти уклін

розірваному серцю.

Він не один лежить,

вона ж одна піде додому.

І день як мить,

і рік як мить,

життя як мить,

лиш втома.